Olga Tuman

Ще 23 лютого я була керівницею проекту в одному з найбільших банків України, ми з колегами проводили вебінари, працювали над впровадженням нових процесів - одним словом робоча рутина. 

Звісно, у лютому вже почалися розмови про “а що раптом”. Не хотілось вірити, що така війна можлива в Європі в 21 сторіччі.

 

А 24 лютого я прокинулася у своїй квартирі в Запоріжжі від вибуху, думала наснилося на фоні всіх розмов і тривог. 

Найперше я зателефонувала подрузі в Ірпінь з фразою “Маша, прокидайся, почалась війна, збирайтеся”.

Далі - щогодинне “Як ти?” в чатах з друзями, колегами і рідними. Ми з чоловіком лише наступного дня виїхали із Запоріжжя у безпечне місце, наскільки це можливо під час війни. 

За тиждень я змогла добратися до друзів у Болгарію, щоб перечекати, розраховуючи за 2 тижні повернутися додому.

Волонтерський проект, який ми започаткували, був рятівним островом для нас самих. Допомагав впоратися з нерозумінням що робити далі, що буде завтра, як жити в цілому. Кожен день був розписаний з ранку до пізнього вечора. За професією я психолог, але немаю знань і досвіду допомоги в кризових ситуаціях. Тому все, що я робила - було за покликом серця.

 

Зараз мої родина, друзі живі і в нас ціле майно. Втрачений лише довгостроковий контроль за своїм життям і ретельно вибудувані плани. Ці втрати мізерні і переоцінка цінностей відбувається щодня. 

Зараз, окрім тривоги в мені є почуття вдячності тим, хто поруч, почуття захоплення і гордості тими, хто захищає, лікує і допомагає вдома.